«…На нашу улицу в три дома…». Луганський щоденник

Я живу на одній із найконсервативніших вулиць міста. Таких багато, але наша – як зріз життя Луганська у різні епохи. Вулицю будували разом із найближчим заводом. Будиночки однотипні, невисокі, спочатку з товстими шибками та величезними воротами з дерева. Вулиця майстрових.

У кожному будинку жили спеціалісти – зварювальники, інструментальники, склярі. Не виходячи з вулиці, можна було зробити укол, домовитися з електриком і навіть знайти ювеліра. Це було як місто у місті. Вранці діти посипалися під гудок заводу та тупіт ніг за вікном – усі йшли на зміну. З того часу в кожному подвір'ї зберігаються дерев'яні скрині, дерев'яні двері з мідними ручками. І десь у старих шафах все ще лежать старі, що пахнуть прілим, вишиті рушники - бабусине придане .

Виходів з вулиці було два – вперед ногами, чи з квитком в інше життя. Що траплялося вкрай рідко. Щасливчики виривалися в інше життя інших міст, а потім довго приїжджали на нашу вулицю - тягнуло до друзів, запаху вогнищ, до білих стін свого дитинства.

Так про що я хочу сказати - гірше, ніж зараз, на нашій вулиці ніколи не жили. Хтось виїхав ще 2014-го. Не до кращого життя, а просто далі від війни. Залишилися старі та невдахи. Чекати на краще життя і смерть. І вулиця всього нічого, а тільки по нашій стороні двоє загиблих з лютого 2022 року та троє поранених. І ті, про кого я кажу - онуки тих самих майстрових, чиїм успіхом була премія та відпустка влітку.

Один говорив прямо: "Де я зараз знайду роботу, щоб платили ? Мені сім'ю годувати". І відповідь напрошувалася сама собою - армія. І знаючи його розважливість, прагнення до кращого життя, саме його смерть здається найбезглуздішою - невже не зміг передбачити велику війну?

Другого мобілізували . Він був не молодий, але на це не дивилися. Загинув. І як з і з першим загиблим - ховали всією вулицею, так уже в нас повелося з давніх-давен. Раніше і одружували і ховали всією вулицею. Тепер  - тільки ховають, весіль давно не було…

Один поранений зараз у Москві. Чекає на протезування. До служби був сильно п'ючим і за місцевими мірками недолугим. Працював час від часу, бешкетував, жив сам. А що зараз буде, та ще й без ноги?

Другий - ходить на милицях. Я не можу спокійно дивитися, як він болісно йде на зупинку. Це здоровому цей шлях у 15 хвилин - дрібниця, а після госпіталю, на милицях? І як це завжди буває : відпали всі з ким пив, дружив раніше. Він йде ледве-ледь і мати з сумкою поряд. А я не можу на це дивитись. П'ятеро лише з одного боку однієї вулиці, де й будинків всього нічого, вистачить пальців, щоби перерахувати.

Сумно від цього. Трагедія у кожному будинку, свій власний злам. У сусідів дочка та онука у Львові. Раніше приїжджали щоліта, жили тут. Літні люди цими зустрічами жили, чекали на них. А зараз? В іншому будинку – син із сім'єю у Києві. Заможна сім'я, видна. Він приїжджав до Луганська, гуляв із друзями, шумів до ночі. Занадто вже примітний. Дізнаватись про нього приходили співробітники МДБ. Опитували сусідів, стояли біля будинку. Більше він у Луганськ не приїжджає, як пошепотіли.

Загалом, якщо так розібратися, за ці роки після 2014-го до нас приходили тричі з розпитуваннями про найближчих сусідів. Де, чим живуть, яких поглядів, чому в Україні. Про трьох сусідів з однієї вулиці, де й будинків-то - вистачить пальців перерахувати. І тут сусіди виявили несподівану солідарність. Про кожного не змовляючись відповідали – не знаємо. Далі від біди. Далі від спецслужб. Те, що поїхав і куди, знають усі, але вулиця наша закрита, консервативна, ще тих поглядів. Чужакам тут не раді.

І я думаю, що мені дуже хотілося б дожити до того моменту , коли життя повернеться сюди. Щоб як раніше на Великдень сиділи всією вулицею за спільним столом. Пили та співали, згадували. А не так як зараз – спільно тільки туди, звідки не вже не повертаються.